Hasło „nigdy więcej” bardzo często pojawia się jako tytuł wystaw i innych wydarzeń o wymowie antywojennej, zwykle odnoszących się do drugiej wojny światowej. Nigdy więcej? postawione jako pytanie nabiera zupełnie innej, bolesnej wymowy, konfrontuje bowiem ten wysłużony już postulat z rzeczywistością, obnaża jego pustkę znaczeniową i odbiera nadzieję na możliwość jego realizacji.

Ostatnie osiemdziesiąt lat ani przez chwilę nie było czasem wolnym od wojen, przeciwnie, wciąż jesteśmy świadkami nieustających konfliktów zbrojnych, a błyskawiczny przekaz informacji sprawia, że ich obrazy docierają do nas i przenikają naszą psychikę, tworząc trudne do zapomnienia wojenne imaginarium.

Prace zaprezentowane na wystawie pochodzą z kolekcji Państwowego Muzeum na Majdanku, przez lata budowanej z prac wystawianych podczas Międzynarodowego Triennale Sztuki. Pierwszym trzem edycjom towarzyszył podtytuł „przeciw wojnie”, z którego jednak w następnych latach zrezygnowano. Ikonografia pokazywana w początkowych latach przedstawiała okropności wojny bardzo dosłownie, by z czasem nabrać bardziej uniwersalnego charakteru. Wynika to w dużej mierze z upływu czasu dzielącego nas od tamtych doświadczeń, ale także z geograficznego oddalenia od współczesnych konfliktów zbrojnych, co sprawia, że artyści wyrażają sprzeciw z emocjonalnego dystansu. Wojna w Ukrainie dramatycznie ten dystans skróciła. Kiedy stała się faktem, a nie odległą groźbą, zmieniła się perspektywa postrzegania bezpieczeństwa, wspólnoty, kruchości struktur politycznych i demokracji.

Na wystawie zostało zaprezentowanych kilkanaście prac o tematyce wojennej, pokazujących różne perspektywy ujęcia tego tematu. Kluczowa jest grafika Sądzisz, że Rosjanie chcą wojny z 1980 roku autorstwa Ottona Sandera – trudno bowiem o bardziej wymowny i aktualny tytuł. Inne prace ukazują m.in.: krajobraz miasta zniszczonego bombardowaniem (Neil Owen, Stalowe miasto, 2001), elementy wojennej infrastruktury (Paweł Warchoł, Bunkry 7 i 8, 1998), dłonie z zaciśniętymi pięściami zdające się wzywać do powstrzymania agresji (Erna Rosenstein, Wołanie, 1984), a także ofiary wojny (Paivi Merilainen, Why Must so Many Children Leave Their Home? IV, 1966 i Teresa Pągowska, Klatka, 1973). To tylko niektóre z nich.

Jak zmieniła się nasza percepcja tych obrazów, gdy wojna znów stała się częścią naszego doświadczenia? Wystawa zrodziła się z refleksji nad aktualnością kolekcji sztuki antywojennej, ale także z potrzeby ponownego zamanifestowania tego niegasnącego protestu, który jest, jak pokazała rzeczywistość, tak trudny do ziszczenia

Artyści i artystki biorący udział w wystawie: Erna Rosenstein, Józef Szajna, Marian Bogusz, Paweł Warchoł, Monika Pietsch, Teresa Pągowska, Tomasz Malec, Otto Sander, Cezary Klimaszewski, Tomasz Kawiak, Anna Jelonek-Socha, Stefan Gierowski, Neil Owen, Jiri Anderle, Paivi Merilainen

Kuratorka: Aleksandra Skrabek
Współpraca: Anna Surdacka
Korekta: Dorota Niedziałkowska
Tłumaczenie: Łukasz Mrozik (ENG), Halyna Lystvak (UA)
Wersja językowa: polska, angielska, ukraińska
Miejsce: Centrum Obsługi Zwiedzających
Czas prezentacji: 23.04.2022 – 30.09.2022

---

Ніколи знову?

Гасло «ніколи знову» часто стає назвою виставок чи інших заходів антивоєнної тематики, зазвичай пов’язаних із Другою світовою війною. Ніколи знову?, поставлене як запитання, набуває зовсім іншого, болючого змісту, оскільки протиставляє реальності цей уже затертий постулат, оголює його смислову порожнечу та забирає надію на можливість його реалізації. Останні вісімдесят років ані на мить не були вільними від воєн, – навпаки, ми й досі спостерігаємо безперервні збройні конфлікти, а миттєве передавання інформації змушує ці образи долетіти до нас і проникнути в нашу психіку, створюючи уявлення війни, яке важко забути.
Твори, представлені на виставці, походять із колекції Державного музею в Майданеку, яку роками створювали з робіт, експонованих на Міжнародному трієнале мистецтва. Перші три едиції супроводжувалися підзаголовком «проти війни», від якого, однак, у наступні роки відмовилися. Іконографія, показана в перші роки, представляла жахи війни дуже буквально, а з часом набула більш універсального характеру. Багато в чому це пов’язано з плином часу, який відділяє нас від цих переживань, а також із нашою географічною віддаленістю від сучасних збройних конфліктів, що змушує художників висловлювати свій протест з емоційної відстані. Війна в Україні цю відстань різко скоротила. Коли вона стала фактом, а не далекою загрозою, – наше сприйняття безпеки, спільноти, крихкості політичних структур і демократії теж змінилося.

На виставці представлено кільканадцять робіт на тему війни, які показують різні підходи до цієї теми. Гадаєш, росіяни хочуть війни 1980 року авторства Отто Сандера – важко знайти більш змістовну та актуальну назву. Інші роботи демострують, серед іншого: краєвид зруйнованого бомбардуванням міста (Ніл Оуен, Сталеве місто, 2001), елементи військової інфраструктури (Павел Вархол, Бункери 7 і B II, 1998), стиснуті в кулак руки, які наче закликають спинити агресію (Ерна Розенштейн, Поклик, 1984), а також жертв війни (Пайві Мерілайнен, Чому так багато дітей мають залишати свій дім? IV, 1966 і Тереза Понґовська, Клітка, 1973). Це лише деякі з них.
Як змінилося наше сприйняття цих образів, коли війна знову стала частиною нашого досвіду? Виставка з’явилася як із роздумів про актуальність колекції антивоєнного мистецтва, так і з потреби знову проявити цей невмирущий протест, що його, як показала реальність, неймовірно важко знищити.
У виставці беруть участь художники та художниці: Ерна Розенштейн, Юзеф Шайна, Маріан Богуш, Павел Вархол, Моніка Піч, Тереза Понґовська, Томаш Малєц, Отто Сандер, Цезарій Клімашевський, Томаш Кав’як, Анна Єлонек-Соча, Стефан Ґєровський, Ніл Оуен, Іржі Андерле, Пайві Мерілайнен

Кураторка: Александра Скрабек
Співпраця: Анна Сурдацька
Коректура: Дорота Недзялковська
Переклад: Лукаш Мрозік (ENG), Галина Листвак (UA)